Вступ                                                                                                                                 

Батьківщина. Як багато вміщує в себе це слово. Вміщує епохи, цивілізації, людство, усе, щоз ним пов’язано, усе, що відбувалося. А головне – вони створювалися людиною, іруйнувались теж людиною.   Для людини будь-якої нації сенс життя полягає в тому, щоб ніколи не цуратись свого походження, роду, ніколи не забувати рідний край, село, свій рід, знати його історію, дорожити корінням, від якого пішло життя. Для мене важливим і слушним є вислів: «Хто не знає минулого свого народу, свого родоводу, той не вартий майбутнього,» - який часто повторює наш вчитель історії.  Немає в світі кращого за рідний край, де народився, живеш. Де поряд з тобою живуть батьки, друзі, прості люди. Це залишається на все життя.  Я народився на Україні, це моя Батьківщина. Але я маю ще маленьку Батьківщину, і це моє село Нересниця, яке я дуже люблю, з яким тісно пов’язую своє життя, життя своїх друзів.Я щиро вболіваю за те, що відбувається в моєму житті, і часто замислююсь, що я можу вже зробити сьогодні, і коли буду дорослим для процвітання мого краю.       Не можна описати про все відразу. І тому, у своїй роботі, я викладу коротку історію виникнення свого села, про його історичні пам’ятки, ознайомлюю з унікальними місцями та видатними постатями села.

Mоя робота базується на архівних та документальних даних, почерпаних з книг «Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область», «Нариси історії Закарпаття», з видання «Просвіта», газет «Новини Закарпаття», «Дружба». Але основою роботи послужили розповіді, перекази, легенди, які я почув від старожилів. Мені хочеться, щоб про моє неповторне село, багате людьми, історією, природою, дізналось якомога більше народу. Наближається «Євро-2012», мільйони туристів відвідають Україну і багато з них захоче побувати у горах, печерах, покупатись в гірських річках та озерах, прийняти цілющі ванни, обійняти дужі дуби. І все це є в мальовничій Нересниці.             Я впевнений, що з приїздом туристів полине добра слава Нересницькогокраю не тільки по Україні, а й по цілому світу. Тож давайте знайомитись з його історією.

Розділ І. Опис та нарис села

1. Закарпаття - земля слов’янська

Історія села Нересниці є складовою частиною етнічної й державної території Закарпаття та України. З глибокої давнини і до нашого часу наш регіон називали по різному: Карпатська Русь, Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Карпатська Україна, а також просто Закарпаття.

На підставі археологічних досліджень найбільш ранні сліди проживання людей на Закарпатті датуються 10 тисячами років до н.е. (період кам'яного віку). Це населення в річковій долині Тиси, Латориці, Ужа. Гірські райони заселялись пізніше в епоху бронзи, хронологічно цей період охоплює ІІ-І тис. до н.е. Бронзовий вік був важливим періодом в історії Закарпаття. Він характеризується багатьма істотними досягненнями у культурному, господарському та суспільному житті стародавнього населення. Про форму і тип жител поселень цього часу судити важко. Відсутність залишків житлових споруд може бути доказом хіба того, що житла були тимчасові, типу куренів.

За відсутністю джерел не можна точно визначити, які саме племена в різний час жили на території Закарпаття. Археологічні пам'ятки дозволяють говорити, що племена східно-карпатського ареалу в епоху бронзи і заліза йшли на рівні розвитку інших індоєвропейських племен. Східної і Центральної Європи.

Народи, які проживали на теренах Закарпаття, Нестор - літописець називає білими хорватами, римляни називають їх венедами, тобто слов'янами.

Михайло Грушевський у своєму творі "Історія Української Русі та Київської Русі", доводить, що предки всіх слов'ян так званих білих хорват, це плем'я антів і склавинів, що з давніх часів заселяли обидва боки Карпатських гір.

Сучасні дані археології, історії і лінгвістики свідчать, що Закарпаття починаючи з другої половини І тис. н.е. заселяли східнослов'янські племена, які послужили компонентом для формування давньоруської населення Закарпаття. Тому культура слов'янського населення Закарпаття носила східнослов'янський характер і була тісно зв'язана з культурою слов'ян Подніпров'я, Прикарпаття. Це спільність матеріальної і духовної культури особливо зміцнилась у період утворення Давньоруської держави - Київської Русі, у склад якої входило і Закарпаття.

У середині І ст. до н.е. Закарпаття з його розвинутою металургією, ювелірною і гончарною промисловістю, землеробством потрапляє під владу Римської імперії.                        Велике переселення народів (ІУ-УІІІ ст.) змінило етнічну й політичну ситуацію в Закарпатті, тут інтенсивно розселяються слов'яни та неслов'янські племена.

Хорвати в ІХ-Х ст. жили на обидва боки Карпат, мали "гради" – укріплені центри, навколо яких виникали населення. Так утворилося місто Унгоград (Ужгород) на чолі з князем Лаборцем.

Проте в ІХ-Х ст. слов'янське населення Закарпаття потрапило в сферу політичного й культурного впливу Першого Болгарського царства і Великої Моравії.

У період розквіту Київської Русі Закарпаття було її південно-західним рубежем.

У XIII ст. Угорщина завоювала всю територію Закарпаття і поділила його на чотири комітети: Ужанський, Березький, Угочанський, Марамороський–до якого входила і територія села Нересниці. Мараморощинаслужила тереном для полювання мадярських королів.

У XVIII ст. Закарпаття у складі Угорського королівства підпало під владу австрійців, але фактично управлялось з Будапешта аж до 1919 р.                                                                       За Тріанонським мирним договором, який був укладений 1920-го року із союзниками Німеччини, Закарпатська Україна відійшла до Чехословаччини.

З листопада 1938 до березня 1939 року на території Закарпаття існувала автономна Карпатська Україна, президентом якої був Августин Волошин.

З березня 1939 pp. в Закарпатті захопленим Угорщиною, був встановлений фашистський режим.

За опір окупаційним властям угорські фашисти вивезли з Нересниці на каторжні роботи до Угорщини й Німеччини 185 чоловік.

В жовтневі дні 1944 року Червона армія принесла довгоочікувану свободу трудящим Закарпаття, 22 жовтня – день визволення села Нересниці.

29 червня 1945 р. в Москві була підписана урода з Чехословацькою Республікою про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.

З цього часу почалась нова епоха в житті трудящих Закарпаття.

2.Історія виникнення назви села та прізвищ

Вперше Нересниця згадується в історичних письмових джерелах датованих1411 роком. Очевидно, село Нересниця виникло у XIV ст. Археологічні дані говорять про те, що територія села була заселена ще в епоху бронзи (ІІ-І тис. до н. е.).

За переказами,Нересниця дістала свою назву від слова "нерест". Вона розташована при злитті рік Лужанки і Тересви, саме в тому місці, де відбувається нерест риби, що водяться в цих ріках.

Населення навколишніх сіл і до цього часу вживає іншу назву села «здерчаники», яка дана народом тому, що жителі цього села любили ловити рибу, названу ними "здерки", бо вона була дрібна й худа, і її було багато в річках.                                                                                            Згідно з легендою, яку розповідають старі люди, основними жителями села в кінці ХVIIІ ст. на поч. XIX ст. були родини Михайльо, прізвище яких за переказами народу походить від слова "махати".Люди ловили рибу махали вудлищами звідси й походить прізвисько "Махайло", а під впливом мадярської мови воно перетворилося у прізвище "Михайльо". До давніх жителів належать також і Гасинці, вважають що їх прізвище походить від слова "гасити". Окремим сім’ям часто доводилося гасити пожежі, які виникали внаслідок блискавок, котрі влучали в місцеві ліси. Дещопізніше з'явилось прізвище Мурга. Всі однофамільці – родичі, бо всі однофамільні двори виводять своє походження від одного й того предка. З часом Михайльо, Гасинці і Мурги поріднились між собою, бо брали собі жінок один в одного. Одружуватися з дівчиною, яка мала те саме прізвище, було заборонено. Дозвіл на це почали видавати тільки після першої світової війни і то при умові споріднення не ближче четвертого покоління. В одруженні з однофамільницею були зацікавлені тільки багатії, які намагалися зберегти в своїх руках багатство і землю. На одержання такого дозволу потрібні були великі кошти, зокрема при буржуазному чехословацькому урядові, коли було дуже поширене хабарництво.

З. Життя нересничан за угорського та чехословацького урядів

Більшість населення Нересниці в минулому працювала на землі, більша частина якої належала поміщикам, орної землі було менше, нiж гірських пасовищ та сінокосів, це зумовлювалось гористим рельєфом місцевості.

Село тривалий час належало феодальній родині Татулів і духовному ордену Піаристів, які, як свідчать документ 1751 року, вважали залежне населення "своїми рабами".

У 1848 році австро-угорський уряд ліквідував кріпосне право в Закарпатті панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще 5 років.

Уряд проводив "комасацію землі" - запис у книги з наступним закріпленням землі за тим, хто нею користувався. Поміщики за підтримкою цісарських комісарів намагалися якомога менше землі виділити колишнім кріпакам, оголошуючи своєю власністю всiземлi. За селянами була закріплена дуже невелика кількість земельних угідь, причому гіршої якості. Поміщики навмисно поширювали у темних, неписьменних селян боязнь запроваджуваної комасації. Таким чином, після проведеної "комасації" зросло безземелля. Земля, що лишилася в розпорядженні селян, не могла прогодувати населення протягом року. Нестача землі змушувала селян іти в кабалу до лихварів-братів Клейнів,Гуковича та інших. Останні охоче позичали гроші, або давали в боргпродукти, але коли наставав час плати боргу, вони через суд відбирали у селян землю, продавали решту майна, цим розоряли селян.

Відібрану у селян землю лихварі самі не обробляли, а здавали в аренду тим же селянам. Не маючи іншого виходу, селяни змушені були працювати на лихваря, віддаючи йому за оренду дві третини, в кращому разі - половину врожаю.

Закабалені Клейном селяни не витримали і по заслузі розправилися з ним. У повідомленні окружного начальника відмічалось: "В селі Нересниця в січні 1928 р. о 2 год. 30 хв. ночі було підпалено двір –торговий склад А. Клейна, багатого торговця лихваря. Збитки, завдані пожежею становлять 123925 чеських крон". У цьому підпалі був запідозрений Клейном М. Сойма, який був заарештований і відданий до суду.

Проте розправа над Клейном не позбавила селян від закабаления. Не маючи землі, жителі Нересниці йшли шукати роботи. Влітку пішки ходили в Угорщину, працювали там у поміщиків і куркулів за кукурудзу. За весь літній сезон здоровий дужий чоловік міг заробити не більш 2-3 центнерів кукурудзи, яких вистачало для сім'ї тільки на 3-4 місяці. На інших тимчасових роботах заробляли 3 крони на день, за які можна було придбати 1-1,5 кг кукурудзи.

В селі було кілька "щасливчиків", які були на привілейованому становищі у капіталістів. Вони мали постійну роботу і одержували підвищену плату. Такі робітники завжди підтримували капіталістів - підприємців.

У зв'язку з гострим малоземеллям на протязі всієї історії села більша частина працездатного населення виїжджала у різні країни, шукаючи роботи. Заробітки в Румунії і Словенії були дуже низькими, нерідко були випадки коли повертаючись додому з роботи в інших краях, люди вмирали від виснаження.

Таке важкеекономічне становище населення змушені були визнавати і представники влади. Так, окружний начальник у своєму звіті за І квартал 1928 р. писав, що "найтяжче становище існує в Нотарській парафії Нересниці і Ганичах " і підкреслював у цьому звіті, що внаслідок злиднів і відсутності засобів до існування досить велика кількість жителів округу беруть паспорти і їдуть у Канаду та Америку.

Коли було проведено залізницю з Берегова через Тячів, Тересву, Солотвино в Сігет і в 1924 р. - вузькоколійку від Тересви до Усть-Чорного, через Нересницю, жителі села дещо більше мали можливостей знайти роботу на лісоробках в Усть-Чорному.

За Чехословацького уряду в Нересниці діяла жандармська станція в складі шести жандармів. В їх обов'язки входило і стягнення різних штрафів. Штрафи були різні.Наприклад, за відсутність таблички на возі, яка видавалась жандармською станцією, накладався штраф 60 крон; згідно з вказівкамимісцевих правителів "карбач"- батіг, яким поганяли коней, повинен був мати тільки п'ять вузлів, той хто мав батіг з більшою або меншою кількістю вузлів, підлягав штрафу 30 крон. Система штрафів до 1939 р. була надзвичайно розвинута. Особливо обтяжливим були штрафи за збирання хмизу в громадському лісі. Справа в тому, що після першої світової війни, уряд заборонив населенню користуватися лісовими угіддями, які до того були власністю сільської громади. Ліси були віднесені до власності держави, їх користування ними без живої плати заборонялося. Скрутне матеріальне становище зумовило винятково тяжкі побутові умови. Навіть така буржуазна організація, як Ліга Масарікова (Червоний Хрест), у своїй доповідній записці про становище у Нересниці в 1936 р. писала про виняткове бідування жителів села. В зазначених умовах загальний культурний рівень і грамотність населення лишались низькими.  За часів Австро-Угорщини у Нересниці працювала початкова школа у приміщенні церковної школи. Один вчитель вчив писати і читати, а священик навчав молитися.  Початкова школа, що номінально існувала до 1920 року, реальних результатів не давала, бо грамотність населення залишалася низькою. За розповідями старожила В.Токаря, батько якого вчився у 1912-1914 рр., у Нересниці була одна маленька школа з одним класним приміщенням, в якому стояли дві лави першого класу, дві – другого, одна – третього та одна четвертого, п’ятого і шостого разом. У цій школі був один учитель, який призначав учня другого класу, щоб навчав у першому класі, учня третього, що навчав другокласників і т.д. Вивчали тільки угорську мову і всі предмети навчали цією мовою, а українською – тільки по суботах читали молитви. Учні вчилися писати на чорній таблиці гріфликом. В 1922 році, коли Закарпаття входило до Чехословаччини, на гроші Червоного Хреста емігрант з Росії Вікентій організував у Нересниці школу для підготовки робочої сили, яка потрібна була чехословацькій промисловості.  У дворічній школі навчали ковальській, столярній справі, шиттю ікравецтву. Учнів у цю школу набирали з бідняків, віком 10-12 років. Одночаснобула відкрита друга школа-інтернат, під маркою притулку для дівчаток-сиріт. Відкрила її пані К. Велерова, що приїхала із Франціїта російська імігрантка К. Єрмолинська, в школі дівчат навчали грамотності і веденнюхатнього господарства.                                                                          

У 1932 р. Єрмолинська (кличка Бабушка) побудувала дерев’яну школу на два поверхи, у якій навчалися нересничани до 1976 року.Багато що було зроблено завдяки Єрмолинській – будівництво школи-сиротинця, стадіону(за часів Чехословаччини були два стадіони в районі), організовані народний хор та футбольна команда. І в теперішній час багатим людям було би чого повчитися в цієї Людини з великої літери: благодійництву, любові до людей, культури, мистецтва, християнської моралі.Після смерті пані Велеровоїшкола-сиротинець переходить під керівництво Відділу Освіти Чехословакії. Через деякий час Марія Василівна Сілоді, яка народилась в Америці, а батьки були емігрантами із Карпатської Русі, викупляє школу-сиротинець. В цьому їй допомогли дочка Велерової та американські друзі.

Марія Василівна Сілоді. Фото 1977 р.

В 1941 році пані Сілоді організовує будівництво нового двохповерховогобудинку школи, так як в інтернаті виховувались біля 40 дітей і місця було мало.Але почалася війнаі Американське консульство звернулось до своїх громадян з проханням повернутись на батьківщину. Будівництво не було завершене, а добудувалось у роки Радянської влади. У цьому кам’яному корпусі у 60-70 роках був гуртожиток для учнів, які навчалися в школі і були із навколишніх сіл, а у 80-90 роках тут навчались учні початкових класів. Зараз цей корпус передано віруючим Євангельським Християнам Баптистам.

Будинок Євангельських Християн Бабтистів

4.Значні для села історичні пам’ятки

Архітектурною пам'яткою села була дерев'яна українська греко-католицька церква святого архангела Михайла ХVІІІ ст.., яка була чудовим зразком дерев'яної готики Потисся. Найбагатше художньо оздоблено було вхід до церкви: ґанок утворено вишукано профільованими стовпчиками та оббито фігурно вирізуваними дошками, одвірки вхідних дверей пишноприкрашено рельєфним поліхромним різьбленням у вигляді «мотузки» з перев'язками та пелюстками. Пам'ятка чудово розташована на високому схилі, на тлі величної панорами Карпат, довкола старий цвинтар з кам'яними хрестами. Двозрубну, тридільну церкву збудував Дмитро Гасинець у 1813 р. Іконостас вирізав ПетроТомашко у 1822 p., а ікони намалював Михайло Манкович з помічником Олександром Дуковським у 1825 р. Про все це написано по-латині на звороті "Тайної вечері" - 1825| Pinxit Michael Mankovits cum adjuncto| sibi Alexandra DukovskyParochotunc existente| Domino R. Basilio GribovszkysubCurator| Sculpsitcuum Petrus Tomasko. 1822 subCuratoijAlexioMichalyo. ExtructaveraEclesia hoc| 1813 Ad Parocho D.A.R. Theodora Kosztevits.mami| DimitriiHaszinets. Expe: Comunitatis et| AdjuCamera. Багато років у церкві розташовувався етнографічний музей, а з 1991 року церкву повернуто місцевій греко-католицькій громаді Нажаль, церква згоріла дотла 22 березня 2003 року, зайнявшись від непогашених свічок.  Зусиллями прихожан, на фундаменті старої церкви побудовано в 2005 році нову греко-католицьку церкву. З метою збереження історичної спадщини на Закарпатті створено робочі групи «Дерев`яне сакральне зодчество Закарпаття » та «Парки Закарпаття». Групи вже почали роботу, зокрема створено Фонд збереження дерев`яних церков. На обласному рівні вирішилась і доля згорілої  дерев`яної церкви, сьогодні вона переїжджає до Ужгорода. На старому цвинтарі на вулиці Капушанській нині заливають фундамент під неї. Роботи почалися після того, як Мукачівський греко–католицькій єпархії видано дозвіл на встановлення церкви, зведення каплиці та облаштування тут парку.

Сьогодні копію унікальної церкви відтворюють у рахівському селі Луги майстри з Видрички. Копія церкви буде заввишки 18 метрів (крім шпиля) і завширки 7 метрів. Її транспортуватимуть у розібраному вигляді, а вже на місці пронумеровані деталі зберуть.                  Важливою подією вжитті села було будівництво та введення в експлуатацію вузькоколійної залізниці Тересва-Усть-Чорна у 1924 році, що дало можливість селянам знайти роботу на лісорозробках в Усть-Чорній та інших місцях.У 1998 році рух на залізниці припинено після паводку, в результаті якого розмило колії.            

5.Унікальні місця

Урочище Солоний

З давніх-давен до 1855 року жителі Нересниці займались видобуванням солі і транспортували її річкою на бокорах до замовників.

Згадуючи минуле, старожили розповідають, що у урочищі Солоний було три шахти з добування солі. Кріплення шахти було виготовлене з дубових тесаних брусів, що тримало на собі досить товстий шар землі. Коли дощової осені гірські потічки наповнилися водою, а земля,перенасичена водою, вже не могла поглинути її, почалось заповнення шахти ґрунтовими водами. Ніхто не сподівався лиха, коли на солекопів, що прорубали шар солі, раптово з отвору сильним потоком хлинула вода, якою, очевидно, була заповнена сусідня порожня шахта. Люди ледве встигли врятуватися і вийти на поверхню.

Так перестала існувати остання з трьох солекопень, яка називалася Седлакова (за прізвищем власника) і була затоплена водою. Після катастрофи всі солекопи розбіглися хто-куди, більша частина їх переїхала у Солотвино, де розвивався промисел добування солі і умови праці були кращими.

За переказами, у Солоному було справжнє село: вибудована церква, будинок Седлака– власника солекопальні, хати - землянки. Та коли сіль із шахти вибрали, частина гори зірвалася і повністю знищила поселення. Церква потонула в озері, а один із трьох дзвонів дивом затримався між деревами. Відсильного удару він тріснув, але його перенесли у Нересницьку церкву, яка знаходиться у центрі села. Внаслідок походження звук дзвону відрізняється, тому його прозвали «Гангал».

До озера приїжджали селяни з усіх навколишніх сіл за ропою. Сіль у магазині можна було придбати не завжди, та й коштувала вона дуже дорого. Ропу набирали в бочки, її використовували для приготування їжі, давали худобі. Часто ропу "варили" у великих казанах та котлах, щоб запастися сіллю на довгий час. Та якщо у двір навідався фінансовий агент і побачив, що селяни зібрали сіль, їх карали, бо переробка ропи була заборонена законом.

Солене озеро знаходиться на четвертому кілометрі від центру Нересниці, площа озера 500 м кв. Сьогодні вода в озері не є солоною, очевидно сильно замулене дно не дає можливості солі просочуватись.

Навколо озера і зараз можна побачити залишки дерев'яних колод, кріплення колишньої шахти, на берегах залишилися сліди, фундаментів і будівель.

Неподалік озера є колодязь, який був викопано на території Седлакової копальні, де і зараз можна набрати солоної води (ропи). Солоний і Солене озеро є свідками історичних подій, з якими дійсно пов'язана минувшина нашого села, життя його жителів.

Урочище Дубки

Урочище «Дуби» розташоване на трьох відрогах північно-західного схилу річки Тересва, з висотою над рівнем моря 400 метрів. Воно належить території Нересницького лісництва державного підприємства Буштинського лісгоспу. Побудовано лісництво у 1900 році при Австро–Угорському режимі, як лісо посівна ділянка дуба скельного, керував лісництвом німець за походження Плотінгер.

          У 1946 році засновано Нересницьке лісництво, яке входило до складу Тересвянського лісгоспу, першим лісничим якого був Микулянич І.І. Площа лісництва – 4033га, тут зростають дуб скельний, дуб північний, сосна европейська,  ялинка європейська, акація біла і рожева. Висота дерев дуба сягає від 32-40 м., середня товщина дерев 40 – 60 см..

         Серед зелених насаджень в урочищі «Дубки» провідне місце займає бук.  Про  нього мені  старожителькаМихайльо А. І. розповіла цікаву старовинну легенду.       

«Колись Карпати були вищими. Ліси на них без краю і кінця. Що тих звірів, птахів-не перелічити. Ліси були дубові, міцні та високі. Люди жили по річках, рибу ловили, на звірів полювали. Одного року чорною хмарою посунули зі Сходу татарські орди. Вогонь і смерть принесли вони із собою. Здавалося, кінець усьому. Тоді люди запалили великий вогонь і до пізньої ночі співали навколо нього, просили в неба допомоги. А в ночі пішов сильний дощ: вода лавою неслася межи гори, блискавки кресали скелі, чулися дивні й незнайомі звуки навколо.

Вранці зійшло сонце і люди не впізнали лісу. Дубів стало менше, а натомість з'явилися якісь нові дерева. Вони були світлі й гладенькі. З них падали дивні плоди; гострі, як наконечники стріл, і смачні як м'ясо. Від них люди стали ситі й дужі, з тих же плодів вони поробили стріли і знищили ворога. А чому дерева назвали буками? Може, за дивні звуки у боковому лісі, може за те, що від самого Бога чи Буга вони з'явилися в Карпатах ,а може з іншої причини - про це ніхто не знає».

Так, чи не так, але бук здавна відомий людям. Навіть латинська назва його «фагус» у перекладі значить - пожива. Це свідчить про те, що в давнину справді споживали букові горішки. Бук - чудовий горіхонос. Його плоди містять 55% жирів, а також білки, крохмаль, цукор, кислоти. Олія букових горішків не поступається якістю перед прованською. У Карпатах їдять підсмажені букові горішки. Також з них варять каву, і хоча це несправжня кава, але смак її та поживність не поступаються перед натуральною кавою. Але споживати горішки у великих кількостях не можна. Одне букове дерево в урожайний рік може дати до 90 тисяч горішків.

Окрім багаторічних дерев на даній території ростуть декілька видів рослин що занесені до Червоної книги України, це такі як шафран Гейфеля, еритроній собачий зуб, білоцвіт карпатський, пролісок трилистий, підсніжник звичайний, анемона дібровна.

Незаконне використання об`єктів Червоної книги України або їх знищення карається законом. Отож, радимо перед тим, як зірвати первоцвіт, замислитися: чи варто це робити?

Збереження, раціональне використання і примноження такого великого багатства "зеленого золота" наш обов'язок - святий і непорушний.

Урочище Камінь

Урочище Камінь розташоване вище урочища Солоний. Це скеляста місцевість з унікальною флорою і фауною. Тут, в гортанках каменя ростуть рідкісні і зникаючі рослини, занесені до Червоної книги України, такі як: лілія карпатська, піон вузьколис­тий, сон трава, шафран Гейфеля. В урочищі Камінь є дві великі печери. Діти дуже полюбляють лазити по них, тут ховаються кажани, зустрічаються рідкісні павуки та комахи. Камінь переходить у виступи гранітних скал, де літають орли, яструби. Вершину Кам'яної гори називають "Попадя". З неї можна побачити гірський хребет Апіцької полонини. Урочище Камінь – улюблене місце відпочинку нересничан. З висоти якого як на долоні видно панораму сіл: Нересниця, Підплеша, Ганичі. Відпочивальники милуються красою будівель, течією двох гірських річок Лужанки і Тересви, кожен як на карті шукає, де розташований його будинок.

Мінералізована вода в урочищі Підгора

Є в нашому селі ще одна перлина – мінералізована вода в урочищі Підгора. Тут на території помешкання Томишинець В. М. зосереджено джерело з цілющою водою, насичене мінералами різноманітними за своїми властивостями. 3 1915 року сюди приходять приймати лікувальні ванни Нересничани, лікарі радять приймати їх хворим ревматизмом, остеохондрозом. Раніше це було невеличке джерело, але дізнавшись про його цілющі властивості, люди викопали колодязь, який наповнювався мінералами. Набрану воду підігрівали і розливали в дерев'яні корита-ванни.

На даний час хворі приймають купелі в сучасних ваннах, але не так масово і поширено. Ми думаємо, що в майбутньому тут буде побудований лікувально-оздоровчий комплекс. Використання лікувальних властивостей мінеральних вод, їх цілющі фактори сягають в далеку давнину. Мінеральні води ставали основою лікувальних таємниць храмів, нерідко являлись предметом релігійного культу.

Найдревніші писемні пам'ятки, такі як "Рігведа", "Біблія", подають відомості про священні купелі при храмах, в які занурювали хворих людей. Село Нересниця є дуже цікавим в рекреаційно-туристничому аспекті, але мало досліджене і вивчене, а також мало описане. Не випущено жодного з путівників, де б можна дізнатися про унікальні місця Нересниці. Адже відпочиваючі, вибираючи місце для відпочинку, не знаючи про екзотичні місця Нересниці, і не зупинять свій вибір на ньому. В майбутньому я мрію розробити рекламу-путівник про унікальні місця рідного села, і тоді відпочиваючий обере саме Нересницю. Ми впевнені, що розвиток і будівництво рекреаційно-туристичних об'єктів є найперспективнішим видом розвитку нашого краю. А з приїздом туристів полине добра слава Нересницького краю не тільки на Україні, а по цілому світу.

Розділ ІІ. Видатні постаті села

1.Василина Юріївна Зизень - знатна жителька села . Її біографія - це жива людська пам'ять про війну, післявоєнну відбудову села, про інші визначні події в долі нересничан – односельців, відомих людей області. Багата на кращі почуття до людей, обернена до краси рідного краю, небайдужа до проблем сьогодення, вона зажди знаходиться у вирії всіх подій, які відбуваються в країні, в краї, в селі.         Дивно іноді складається чиясь доля : спливуть молоді літа, ось уже життєвий зеніт позаду, а людина лише починає розкриватися у всій повноті свого природного обдарування. Ось так склалось у нашої героїні. Списаний віршами загальний зошит багато що розповідає про автора. Зокрема своєрідна передмова до нього, що починається словами: « Пишу свої прості, сердечні вірші.  Про що пишу ? Про злу напасницю війну , що світ затьмарила чорним крилом у сорокові роки, а ще про вірне й чисте, а іноді гірке, як полин кохання . Люблю також писати про нашу казкову карпатську природу, про пахучий бузок і чарівну калину ».

В широкому діапазоні тем вгадувався діапазон душі - чулої до людської болі й відчаю, вразливої до несправедливості, небайдужої до краси . ПоезіяВасилиниЮріївни проста і безхитрісна, як сама правда життя. Вона в гілці запашного бузку, щогойдаєтьсяпідвікном у дівчини, в повільномупоступі вороного коня, щовернувсядодому без козака, в срібномукалатанніостанньогошкільногодзвінкапроміниться в нійвеселковийсвітсонця і добра. Її рядки, кожен з яких крик душі. Ось щебезвусий юнак, чия молодість ось – ось обірветься на палахкійземліАфганістану, звертається до дівчини: Щетрохи, кохана, мене почекай, за іншогозаміжтинепоспішай    Вернусь я дотебевесняного дня, й нарешті скажу: «Здраствуй доле моя!» В школі поетеса була шанованою гостею.                 

2.Половко Василина Василівна, член Спілки майстрів народного мистецтва України, майстриня-вишивальниця, народилася і листопада 1920 року у селянській сім'ї Мурги Василя Федоровича, жителя села Нересниця, Тячівського району, Закарпатської області. Батько і мати займалися веденням домашнього господарства, а так як Василина була старшою дочкою у родині, то допомагала батькам і доглядала за молодшими сестрами –Ганною, Марією, Оленою, Софією, Василиною і братом Василем.    Хоч соціально-економічні умови жителів Закарпаття у цей час були важкими, але жінки докладали всіх зусиль для того, щоб прикрасити одяг та речі, які використовували в побуті художньою вишивкою.   Василина Василівна була дуже спостережливою і навчилася вишивати від своєї бабусі, яка це майстерно робила. Коли бабуся вишивала сорочку, дівчинка пильно придивлялась до візерунків та орнаментів. Як згадувала майстриня: «Мама не мала змоги багато вишивати, адже багатодітна сім'я вимагала чимало часу для роботи по господарству». Тому Василина лише потайки спостерігала, коли мама ткала полотно, шила сорочки, а потім їх оздоблювала вишивкою.     

У 1920-1939 pp., за Чехословаччини, у Нересниці працювала народна школа - це, так звана, обов'язкова освіта, де учнів навчали грамоти та основам наук. Цю школу закінчила Василина Василівна в 1935р.    З юних років вона працювала продавцем у магазині, а після закінчення у 1960р. заочного відділення Мукачівського кооперативного технікуму займала посаду бухгалтера та працювала в системі торгівлі аж до виходу на пенсію в 1975 poцi. За багаторічну і сумлінну працю Половко Василина нагороджена медаллю «Ветеран праці».         Село Нересниця здавна славилося талановитими ткалями та вишивальницями, тож не дивно, що В. В. Половко захопилася саме цим видом мистецтва. Спочатку випинання було лише улюбленою справою на дозвіллі, що заспокоювало, давало насолоду творчості, а у 60-х роках минулого століття майстриня почала системну творчу роботу над вишивками.  Спочатку вишивки Василини Василівни демонструвались на виставках у Нересницькому сільському будинку культури, а згодом - у районі та області. Роботи Половко В. В., різнопланові за тематикою і призначенням, захоплюють нас досконалою композицією, відображають одвічний потяг людини до краси, зв'язок з рідною природою, поломеніють веселковими барвами диво-узорів, щедро нафантазованих майстринею.  На виставках майстриня завжди представляла зразки традиційного народного одягу нересничан. Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає не лише від незгоди, але й оберігає від хвороби і лиха. Вишиті сорочки Василина Василівна оздоблювала вишивкою, мереживом, морщенням, техніки виконання яких навчилася від своєї бабусі. Майстриня підкреслювала важливість збереження речей, створених людськими руками. Вона вважала, що всі вони мають свою енергетику, а шанувати їх - означає зберігати пам'ять про минуле, щоб нерозривно пов'язувати різні покоління. І справді, речі, створені руками цієї вишивальниці є своєрідною ниточкою між минулим і сучасним.                                      

Василина Василівна була учасницею обласних, всесоюзних та закордонних виставок. Щорічно брала активну участь у виставках у Закарпатському музеї архітектури та побуту. Закарпатська обласна студія телебачення демонструвала інтерв’ю з майстринею під час персональної виставки у м. Ужгород.

У 1986 році рушник і скатертина майстрині експонувалися на виставці народного декоративно-прикладного мистецтва Закарпатської області в м.Ніредьгаза в Угорщині. У 1987 р. роботи Василини Половко були представлені на виставці закарпатських майстрів, присвяченій Дням Закарпатської області у Чехословаччині. Роботи народної майстрині демонструвались на II Всесоюзному фестивалі народного мистецтва, де Василина Василівна удостоєна медалі лауреата.

Через Український фонд культури у 1989р. вишивальниця подарувала музею Тараса Григоровича Шевченка у м. Палермо (Канада) авторські роботи: портрет поета, панно «Доля».

В 1989 р. Василина Василівна була делегатом першого з'їзду народних майстрів України, на якому засновано Закарпатське відділення Спілки майстрів народного мистецтва України. З 1991р. Половко В. В. стала членом цієї Спілки.

У підготовці творчого доробку та облаштуванні виставок майстрині завжди допомагав чоловік Василь Васильович Половко, який і сьогодні, після смерті дружини щедро цілиться спогадами та демонструє вишиті роботи всім охочим, хто не байдужий до творчості і краси.

Померла Половко В. В. 23 жовтня 2001р., але її роботи залишилися і випромінюють добро, ласку та любов, яку так щедро дарувала ця спокійна, щира успілкуванні жінка.

  3.Степан Васильович Михайльо народився 1924 року в хуторі Прікалово, що належить до села Нересниця, у родині ґазди Василя Михайля, безмежно закоханого у землю рідного краю, першого голови сільської читальні «Просвіта», яка діяла у хаті його брата Івана.

До 1919 року родина жила бідно. Батько, у пошуках долі, аби заробити на прожиття і майбутнє родини в 1914 року виїхав на заробітки в Америку. Тяжко працював у шахтах Пенсільванії, посилав родині на великі свята по 100 доларів, але дружина переказів не отримувала, мабуть, тому, бо йшла війна. Степан зберігав блокнотик батька, куди той записував рік, місяць і число грошового переказу родині. У 1919 р. батько повернувся додому з грошима, купив в 13 місцях землю, здебільшого пустощі, і взявся за роботу. Тяжко, разом із сім’єю працювали від сходу до заходу сонця. Ставши ґаздою, дітей виховував у любові до Бога, пошані до землі, до людей, до праці. Спільно обробляли цілину на ораниці і сади, щорічно мали 13 – 14 оборогів, повних сіна тощо. Всі ці моральні засади і чесноти передались і найменшому Степанові. Степан закінчив народну школу в рідному селі, а відтак і горожанку. Став парубком, не курив, не пив, жив книгами і церквою, у якій під час служби Божої був завжди біля крилоса.

                   Михайльо С.В.                    

Великий вплив на формування національної свідомості і демократичного світогляду мали вчителі емігранти Наддніпрянської України і Галичини, які працювали у Нересниці у 20 – 30 – ті роки ХХ ст. у селі діяв Пласт, членом якого був Степан Михальо. Успішно працював по осередках «Просвіти», при якому було створено драматичний гурток, хор, духовний оркестр, а в кінці 1939 р. створено осередок Карпатської Січі, який нараховував близько 100 осіб і комендантом якого був учитель – інженер   і співак – тенор Петро Петренко.

Події короткого, але яскравого періоду Карпатської України запам’яталися Степанові Михайльо з особливою силою. Скільки   пісень козацьких, стрілецьких, старовинних українських записано в його блокноті! А потім були страшні роки мадярської окупації, коли небезпечно було не тільки співати українські пісні, а й визнавати себе українцем. Пережили. Чекали визволення з – під мадярського чобота. У жовтні 1944 Червона Армія прогнала окупантів далі - на захід. Активного Степана Михайля 4 грудня призначать урядником МНК (місцевого народного комітету) в Нересниці, а комітет 12 грудня 1944 р. обирає його від села делегатом першого з’їзду спілки молоді Закарпатської України, який відбувся 17 грудня 1944 р. у м. Мукачеві.

Диву даєшся, як чоловік, природою відірваний від світу, без університетів і академій, так добре орієнтувався в суспільстві – політичному і громадсько-культурному житті України і Закарпаття, тримав руку на пульсі важливих подій, які відбуваються у нашій державі. Він був палким поборником  Української православної церкви, двічі їздив з цього приводу у Київ до патріарха Філарета, обстоював мирні стосунки з греко-католиками, з болем говорив про стан української мови, про корупцію у різних ешелонах влади, боровся за збереження історичної пам’яті та поширенням знань про правдиву історію України і Закарпаття, виховання дітей на засадах християнської моралі. І хоча з плином років розчаровувався через негативні процеси в соціально – економічному житті держави, вірив у відродження та щасливу долю українського народу.

Степан Васильович Михайльо своїм трудом і наполегливістю зумів звести церкву – монастир великомученика святого Пантелеймона в приселку Прікалово, що належить до Нересниці. Церква розташована на горі серед красивого Карпатського лісу, де завжди чути прекрасний таємничий спів птахів. Піднімаючись стрімкою дорогою, яка веде до церкви, милуєшся краєвидом і забуваєш про всі земні негаразди. Відкриваю двері церкви і чую спів монаха Харитона, який приходить по неділях і святах на Священну Літургію із Углянського монастиря. В основному прихожани церкви - це жителі Прікалово, а їх тут всього 60 чоловік, але іноді сюди приходять із інших сіл.

9 серпня в церкві – монастирі вшановують пам’ять великомученика святого Пантелеймона – святкують Храм Церкви. На свято приходять із навколишніх сіл: Підплеша, Тарасівка, Новоселиця, Вільхівці, Добрянське, Вільхівчик та інших.

Як глибоко віруюча людина та голова Нересницької громади Української православної церкви Київського патріархату, Степан Васильович вирішив збудувати церкву – монастир  великомученика цілителя Пантелеймона у присілку Прікалово, який належить до материнського села Нересниця. Місце побудови церкви Степан Михайльо вибрав саме там, де колись згорів заготовлений ним оборіг сіна. Це сталося 9 серпня на свято Палії. В цей день не можна косити і сушити траву, оскільки  блискавка й грім можуть його пошкодити.

В 1990 році були закладені перші камені в будівництві нового храму. Завдяки ентузіазму та натхненню С. Михайлі церква – монастир була збудована в 2003 р.  8 травня 2005 р. на 81 році життя перестало битись серце Степана Васильовича Михайлі. Його похоронено біля церкви – монастиря великомученика святого Пантелеймона. Та пам’ять про нього залишилась назавжди у нересничан. Недаремно в народі кажуть, що людина повинна в своєму житті виростити дітей, посадити дерево, побудувати дім. Всі ці діяння зробив Степан Васильович, та і дім побудував для тих, хто хоче жити у вірі з Богом.

Томашевська - Литвин Віра Іллівна, член Національної Спілки художників України, народилася 3 липня 1956 року в с. Нересниця Тячівського району Закарпатської області у сім'ї вчителів. Художник декоративно-прикладного мистецтва.

У 1985 році закінчила факультет теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту. Член Національної Спілки художників України з 1995 року.

Учасниця художніх виставок: обласних — з 1975 року, всеукраїнських — з 1981 року. Її твори прикрашають Національний Банк України, Амбасаду США в Україні, посольства України в Бельгії, Китаї, Великобританії. Також витвори Томашевської є і в приватних колекціях поціновувачів мистецтва зі США, Росії, Німеччини, Угорщини, Чехії, Словаччини, Хорватії, Італії та інших країн. Персональні виставки художниці: 1985 р. — м. Ужгород, 1990 р. — м. Бад-Дюргейм (Німеччина), 1995 р. — м. Ужгород, 1998, 1999 рр. - м. Київ.

Розділ ІІІ. Нересниця сьогодні

Нересниця–село, яке знаходиться за 25 км від районного центру, має свою сільську Раду.

Нересниця- сучасний населений пункт, що містить 16 вулиць, на яких розташовано 1297 дворогосподарств, в яких проживає 3781 чоловік. На території села розміщені: Нересницьке лісництво, яке було засновано 1900 році при Австро-Угорському режимі, яким керував німець за походженням Плотінгер,входить до складу Буштинського лісового господарства.

З 1975 року в Нересниці працює будівельно-експлуатаційна організація «Тячівавтодор» (начальник Немеш Михайло Михайлович), займається будівництвом та ремонтом автомобільних доріг району, у фірмі працює 130 чоловік.

Зараз в Нересниці діє дільнична лікарня на 60 ліжок, пункт швидкої та невідкладної допомоги, (терапевтичне, пологове і дитяче відділення): стоматологічний, рентгенологічний кабінети, клінічна лабораторія, кабінет УЗД, фізіопроцедурний кабінет. Працює 18 лікарів, середній та молодший медичний персонал. Лікарня обслуговує 39 тис. чоловік.  Сьогодні у селі є 4 аптеки, які забезпечують ліками медичні заклади та жителів не тільки Нересниці, а й навколишніх сіл . В селі є загальноосвітня школа І -ІІІ ст., в якій навчається 574 дітей і працює 54 вчителів, 20 техпрацівників. Школа побудована 1976 році. На території села працюють два ринки: речовий та сільськогосподарський, три автомобільні заправки, 30 магазинів, відділення зв'язку, три перукарні, 10 кафе. В селі є своя міні пекарня (підприємець Зизень М. В.), яка за добу випікає 500кг, хлібобулочних виробів. В дні святкування 50 - річчя Радянської влади в селі споруджено обеліск Слави односельчанам - добровольцям, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни (у 2007 р. перенесено біля сільської ради). 135 місцевих добровольців вступили в ряди червоної армії і 1-го Чехословацького армійського корпусу Л.Свободи, 38 з них загинули на фронтах.

Висновки                                                                                                         

Вивчаючи історію рідного села, як і історію нашого краю, ми доходимо до висновку, що ми є невід’ємною частиною великого слов’янського народу.     

Нересниця – неповторне село, багате хорошими людьми, історією, природою, живучістю народної пам’яті, щирою і безмежною повагою до мудрих і працьовитих людей, від яких залежить його розвиток і майбутнє.   Мою увагу завжди привертала історія мого рідного села, походження його назви та перших прізвищ, історичні пам’ятки, історія людей, які уславили село,природні багатства краю, культуру, звичаї та обряди нересничан, та все, що зв’язане з моїм селом.    Досліджуючи і вивчаючи історію села, я часто зустрічався із його старожилами, з уст яких я почув цікаві легенди, розповіді. Дуже цікавою є легенда про Солене озеро, яке і зараз чарує нас своєю загадковістю. Зараз біля озера будується зона відпочинку літнього і зимового.   Село Нересниця є дуже цікавим в рекреаційно-туристичному аспекті. Потрібно тільки розробити і випустити путівник, в якому були б описані унікальні місця Нересниці. І тоді відпочиваючі, вибираючи місце для відпочинку, виберуть екзотичні місця Нересниці.   Мабуть, не кожне село може похвалитися, що воно розташоване між двома річками, має озеро, колодязь з ропою, мінералізовану воду, печери, урочища,де ростуть рідкісні квіти, занесені до Червоної книги України та величезні дуби.   Під час угорського та чехословацького уряду село Нересниця переживало свої не найкращі часи. Однак, і в цей нелегкий час село увібрало в себе частини цих іноземних культур, мови, укладу життя, кухні, народних традицій і т. д.        Значною подією в історії села Нересниця є будівництво церкви(яка згоріла). В Нересниці дуже працьовиті та талановиті люди. В селі є велика кількість обдарованих людей. За роки незалежності дуже змінилася інфраструктура села. На даний час Нересниця – це населений пункт з потужною торгівельною мережею, з прекрасним лікувальним закладом, з високими виробничими потужностями і т.д.          Ласкаво просимо до Нересниці.

Список використаних джерел

1. Балагурі Е.А., Пеняк С.І. Закарпаття – земля слов’янська. «Карпати». Ужгород 1976.

2. Вегей М.М., Задорожний В.Є. Велич і трагедія Карпатської України. Історико-популярний нарис. Ужгород. Патент, 1993.

3. Град М. Сини Марамороша. Центр «Ініціатива», Тячів 2001.

4. Заверуха Б.В. Рослини Червоної книги. Київ «Урожай» 1985.

5. Лучкай М. Історія Карпатських русинів. Том 1 – Ужгород. Закарпаття 1999.

6. Мудра Ю.І. Наш край – наша історія. Ужгород 1994.

7. Сова П. Архітектурні пам’ятки Закарпаття. Ужгород 1958.

8. Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. Інститут історії академії наук УРСР. Київ 1982.

9. Нариси історії Закарпаття. Том 1. Ужгород 1993.

10. Календар «Просвіти» на 2001 р. Ужгород. Закарпатське крайове товариство «Просвіта» 2001.